Драма тридцятих років

 

 Сьогоднішній день – це день спільного болю, спільної пам’яті, спільного обов’язку. Обов’язку  закарбувати в серцях пам’ять про тих безневинних, кого прирекли на страшну смерть – смерть від голоду. Обов’язку – не забути правду про злочин, влаштований комуністичним режимом шляхом насильного вилучення продовольчих запасів в селян, яке поєднувалось із широкими репресіями проти різних верств населення.  Мільйони життів відібрано жорстоким спланованим актом геноциду проти українського народу. Ми повинні передавати цю правду з покоління в покоління. Адже життя людини — найцінніший дар, дорожчий за всі цін­ності на землі.

       Період Голодомору 1932-1933 років може бути означений в нашій історії одним словом “жах”. Жах у тому, що українські села безневинно і безжально вимирали. Вимирали тихо, болісно…

       На території Маньківського району виявлено 5366 жертв Голодомору, з них – 3612 осіб включено до Національної книги пам’яті жертв Голодомору.

       Боляче згадувати  таке страшне минуле, але це  минуле нашого народу,якедо цих пір є страшною раною  у наших серцях. Миз вами повинні донести нашу історію у майбутнє: справжньою, нехибною, неприхованою, щоб захистити набутою пам’яттюпідростаюче покоління.

       Голодомор 1932–1933 рр. – штучно організований та умисно підтримуваний тоталітарним комуністичним режимом голод в Україні (а також окремих частинах Росії та Казахстану) з метою придушення антирадянських настроїв та виступів проти колективізації на селі. Втрати України внаслідок Голодомору склали близько 4,5 млн осіб, з яких понад 3,9 млн – померлими від голоду і 0,6 млн – ненародженими. Понад 90% загиблих були етнічними українцями. За приблизними підрахунками, в нашій області загинуло від Голодомору майже 300 тисяч черкащан, розстріляно в льохах НКВС понад 40 тисяч наших земляків, вивезено на каторгу на Колиму, Соловки близько 2 тисяч родин куркулів.

       Визнання Голодомору 1932–1933 рр. геноцидом Українського народу законодавчо закріплено Законом України «Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні», ухваленим Верховною Радою України 28 листопада 2006 р. Постановою Апеляційного суду Києва від 13 січня 2010 р. Й.Сталіна, В.Молотова, Л.Кагановича, П.Постишева, С.Косіора, В.Чубаря, М.Хатаєвича визнано винними в організації Голодомору.

Так, у четверту суботу листопада в Україні на підставі Указів Президента Л. Кучми № 1310/98 та Президента В. Ющенка № 431/2007 відзначається День пам’яті жертв голодоморів. Щороку Український інститут національної пам’яті пропонує спеціальну тему Дня для підкреслення певного аспекту трагедії Голодомору 1932–1933 рр. Цього року такою темою є «Люди Правди» – особливе вшанування пам’яті людей, які ризикуючи кар’єрою, свободою або навіть життям зробили все, щоб зберегти та поширити правдиві відомості про Голодомор. Гасло заходів 2015 р. – «Щоб світ знав».

                                            Геноцид проти українського народу

     

Люди правди

Ґарет Джонс (1905–1935) – британський журналіст. Автор понад 20 статей на тему голоду. Він тричі побував у Радянському Союзі, востаннє – у березні 1933 р. Порушивши заборону на в’їзд іноземним журналістам до України, нелегально здійснив поїздку Харківською областю. 29 березня 1933 р. Ґарет скликав прес-конференцію в Берліні, на якій уперше публічно заявив про Голодомор. Прес-реліз був опублікований багатьма газетами, зокрема “NewYorkEveningPost” та “ManchesterGuardian”. Всього Джоунз до 1935 р. видав декілька десятків статей на тему голоду та побаченого в голодній Україні.

“Я пройшов через безліч сіл... Скрізь чув плач: “У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду”.

 

Малкольм Маґґерідж (1903–1990) – британський журналіст, автор низки статей із описом голоду в Україні та роману “Зима у Москві”, виданого у 1934 р. У 1933 р. дістався до охопленої голодом України. Завдяки його репортажам Великобританія дізналась про голод. У 2008 р. за вагомий особистий внесок у донесення до світової спільноти правди про геноцид Українського народу під час Голодомору 1932–1933 рр. ҐаретДжоунз та Малколм Маґґерідж були нагороджені (посмертно) орденом “За заслуги” III ступеня.

“Я ніколи не посмію цього забути... Хліборобів, які в снігу на колінах жебрають шматок хліба”.

 

Андрей Шептицький (1865–1944) – митрополит Української греко-католицької церкви. 24 липня 1933 р. разом із вищим духовенством церкви проголошує відозву “Україна в передсмертних судорогах”. У ній він закликає християн усього світу поширювати правду про Голодомор в Україні і надавати допомогу голодуючому українському народові. Пастирське послання зачитали у греко-католицьких церквах як в Галичині, так і поза її межами. Про нечуваний злочин у радянській Україні митрополит поінформував Ватикан. Наступного дня після оголошення відозви 35 українських громадських організацій та партій об’єдналися в Український громадський комітет рятунку України, який став координатором допомоги голодуючим. Утім, радянська влада від будь-якої зовнішньої допомоги відмовлялася, приховуючи факт геноциду в Україні.

“Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові: може дійде він і до убогих хатин конаючих з голоду селян”.

 

Мілена Рудницька (1892–1976) – громадська активістка, депутатка польського Сейму, автор статей на тему Голодомору. Мілена стала неофіційним послом, яка за допомогою офіційних і приватних зустрічей із представниками різних країн світу та керівників неурядових установ намагалася змінити суспільну думку та вплинути на Радянський Союз. Ці сподівання ґрунтувалися на винесенні питання про голод на розгляд Ліги Націй та допомогу Міжнародного Червоного Хреста. Рудницькій вдалося приватно провести зустріч із Головою Ради Ліги Націй – Прем’єр-міністром та міністром закордонних справ Норвегії доктором Йоганом Людвіґом Мовінкелем. Останньому були передані матеріали про голод одразу від кількох міжнародних і українських організацій.

“Великий Голод був найбільшою катастрофою, яку Україна пережила – як щодо кількості жертв, так і щодо людських страждань”.

 

Йоган Людвіґ Мовінкель (1870–1943) – Прем’єр-міністр Норвегії, Президент Ради Ліги Націй у 1933 р., який виніс питання Голодомору на розгляд Ради Ліги Націй. Успішний бізнесмен, прихильник економічного об’єднання європейських країн на основі зони вільної торгівлі. Один із предтеч Європейського Союзу. Противник нацистів. У 1933 р. йому були передані матеріали про голод одразу від кількох українських і міжнародних організацій. Такий дипломатичний хід переконав його пролобіювати українське питання. Втім, зусилля Мовінкеля не увінчалися успіхом. 29 вересня 1933 р. в Женеві відбулося засідання Ліги Націй за участі 14 держав. Мовінкель чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги жителям радянської України. Однак його заклик не був підтриманий. Постійні члени Ради Великобританія та Франція висловилися проти. Врешті-решт вирішено передати українську справу на розгляд Міжнародного Червоного Хреста, який у свою чергу звернувся до радянського уряду з пропозицією дати згоду на організацію міжнародної допомоги для голодуючих. На це в грудні 1933 р. з Москви надійшла відповідь, в якій було заявлено, що жодного голоду в УСРР і Північному Кавказі немає.

“Ідеться про життя мільйонів. Тому я не міг мовчати”.

 

Нестор Білоус (1889–1972) – колгоспний сторож із Харківщини (с. Леб’яже), свідок Голодомору, автор щоденника. Щоденник вів із 1911 року, хоча мав всього три класи церковно-парафіяльної школи. Брав участь у Першій світовій війні. Пережив голод 1921–1922 рр. і  Голодомор 1932–1933 рр., жахливі реалії якого описав простою мовою. На початку серпня 1937 року Нестора було заарештовано, а через кілька місяців засуджено на 6 років ув’язнення у ГУЛАГу за статтею 54–10 Карного кодексу УРСР – “контрреволюційна діяльність, спрямована на підрив колгоспного ладу”. Білоуса визнали винним у тому, що він “неоднократно в разговорах с членами колхоза “Красный колос” проводил контрреволюционную агитацию и вел дневник, куда записывал свои контрреволюционные мысли”. 30 липня 2008 р. Харківська обласна прокуратура переглянула справу Н. Білоуса і на підставі ст. 1 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” винесла рішення про його повну реабілітацію.

“Почалася тепла погода і сходять всі посіви… Колгоспи сіють… Люди мруть з голоду…”.

 

Марко Желізняк (1893–1982) – селянин-фотоаматор із села Удачне на Донеччині. Село від початку 1920-х мало свого фотолітописця. Він знімав усе: від першого трактора в Удачному до страхітливих подій Голодомору. Камера Желізняка зафіксувала розкуркулення та відбирання хліба. Зберігши знімки, він лише після смерті Сталіна написав коментарі до них.

“Що сьогодні є рядовий знімок, те завтра буде історією”.

 

 

Олександра Радченко (1896–1965) – вчителька з Харкова, свідок Голодомору, автор щоденника, в якому описала перебіг тих страшних подій. Мала трьох дочок – Еліду, Віру, Діну. Сім’я пережила Голодомор, Великий терор та Другу світову війну. Олександру було заарештовано в серпні 1945 р. При обшуку вилучено сім зошитів – щоденників 1926–1945 рр. П’ять-шість зошитів спалили діти Олександри Миколаївни, побоюючись арешту та намагаючись допомогти матері, яка була під слідством. Комуністичний суд виніс жорстокий вирок – 10 років ГУЛАГу. Олександра Радченко повернулася в Україну лише в серпні 1955 р., після відбуття повного терміну ув'язнення. 23 липня 1991 р. Олександру Радченко посмертно реабілітували. Матеріали слідства, разом із щоденниками віднайдено лише у 2001 р.

“Щоденник я присвятила своїм дітям, щоб вони літ за 20 прочитали й побачили, як страждав і стогнав народ, який був жахливий голод, якими жорстокими методами будували соціалізм”.

 

Вільям Генрі Чемберлин (1897–1969) – американський журналіст, московський кореспондент бостонської газети “ChristianScienseMonitor”, історик. У жовтні 1933-го подорожував Україною. Повідомлення з цієї мандрівки до Бостона він надсилав із осені 1934-го, коли назавжди залишив СРСР. Тоді ж вийшла його книжка “Залізна доба Росії”. В окремому розділі про Україну він розповідав, що голод охопив територію з населенням 60 млн, а кількість жертв становила 3–4 млн осіб. У 1944 р. у Нью-Йорку вийшла ще одна книга Вільяма Чемберлина “Україна: пригнічена нація”.

“Не було в історії людства катастрофи таких величезних розмірів, яка привернула б таку малу увагу міжнародного світу… Голод був інструментом національної політики більшовиків, вжитим свідомо як останній засіб зломити опір українського селянства проти системи”.

 

Улас Самчук (1905–1987) – український письменник. У 1934 р. Самчук завершує роботу над романом “Марія” – першим художнім твором на тему Голодомору, який має посвяту “Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933”. Жах матері у голодні роки полягав у тому, що вона ніяк не могла зарадити стражданням дитини, яка повільно угасала на її очах, і частіше за все помирала першою. В Україні роман вийшов лише у 1991 р.

“Марія стоїть над дитиною і думає: “Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба...”.

 

Віктор Кравченко (1905–1966) – колишній радянський функціонер, автор книг “Я обрав свободу” і “Я обираю справедливість”. У 1944-му зумів втекти на Захід та опублікувати бестселер “Я обрав свободу”, де описав колективізацію, Голодомор, Великий терор, свідком яких був. У цей самий час Міністерство державної безпеки СРСР організувало міжнародну кампанію з дискредитації Кравченка. Тривалий судовий розгляд, що проходив від 24 січня до 22 березня 1949 р. в Парижі, був названий “процесом століття” через кількість залучених свідків з обох боків. Від Кравченка це були переважно безпосередні свідки злочинів комуністичної системи. Захист спирався переважно на свідчення відомих осіб. Суд став на бік Кравченка і присудив йому компенсацію в розмірі 50 тис. франків.

“Тут я побачив людей, що помирали на самоті, повільно, помирали страхітливо, безцільно, без надії, що їх жертва виправдана. Вони потрапили в пастку і залишились там помирати від голоду, кожен у власному домі, за політичним рішенням, прийнятим у далекій столиці за столами для нарад і банкетів. Не було навіть розради від неминучості щоб полегшити жах”.

 

Рафаель Лемкін (1900–1959) – американський юрист, автор статті “Радянський геноцид в Україні”, книги “Правління Осьових сил в окупованій Європі”. Саме він уперше застосовував термін “геноцид” до Голодомору 1932-1933 років, визначивши його як “координоване планування різних дій спрямованих на знищення основоположних основ життя національних груп, з метою повного винищення самих цих груп”. За допомогою його зусиль термін геноцид було додано до переліку звинувачень проти найвищого командування нацистів. Він був одним із авторів резолюції Генеральної Асамблеї ООН – “Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду”, в якій було надано остаточне визначення геноциду в юридичних термінах.

“Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації, а саме – винищення української нації”.

 

Роберт Конквест (1917–2015) – американський історик-радянолог, автор книги “Жнива скорботи” – найґрунтовнішої наукової праці про Голодомор. “Жнива скорботи” з’явилися у 1986 р. у престижному OxfordUniversityPress й до сьогодні залишаються найвідомішою у світі працею про Україну. Висновок автора полягає в тому, що селянство підрадянської України стало жертвою страхітливого експерименту – “терору голодом”. У 1993 р. книга “Жнива скорботи” вийшла друком і в Україні. У 2005 р. її автор нагороджений найвищою цивільною нагородою у Сполучених Штатах Америки – “Президентською медаллю Свободи”. Президент України Віктор Ющенко за вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні у 2005 р. нагородив орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

“Суд історії не може оголосити іншого вироку радянському режимові, крім кримінальної відповідальності”.

 

Джеймс Мейс (1952–2004) – американський історик, голова Комісії Конгресу США зі збору свідчень очевидців голоду, автор безлічі публікацій про Голодомор. У результаті роботи Комісії зі збору свідчень опубліковано тритомник майже двох сотень усних свідчень про голод в Україні. В нашій країні ці матеріали перевидані у 2008 р. У 1993 р. Джеймс Мейс переїхав до України. Працював у Києво-Могилянській академії, займався політологією і дослідженням Голодомору. Він характеризував українське суспільство як постгеноцидне: “Це глибоко травматизований, зранений організм, який щосили намагається забути про жахи минулого...”. Саме Мейс запропонував запалити свічки в знак пам’яті за померлими: “…щоб прості українці запалили в цей день у вікнах свічки – вони стануть поминальними свічками за батьками, дідами, прадідами, вони освітять майбутнє без жертв, без насильства, без жахів”. 26 листопада 2005 р. його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно).

“Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем”.

 

Володимир Маняк (1934–1992) і Лідія Коваленко-Маняк (1936–1993)– відомі українські громадсько-політичні діячі, публіцисти, журналісти. Вони одними з перших в радянській Україні почали досліджувати Голодомор. З 1987-го збирали документи та свідчення понад 1000 очевидців геноциду й у 1991 р. видали “33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал”. Подружжю Маняків посмертно присуджено у 1993 році Державну премію України ім. Т. Шевченка за вагомий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання голодомору 1932–1933 в УРСР актом геноциду українського народу, активну громадянську діяльність щодо вшанування пам’яті жертв трагедії.

 

 

 

 

 

 Сьогодні українці відзначають свято, що уславлює дві значні українські революції 2004 та 2013 року.

День гідності та свободи 2020 

День гідності та свободи - це досить "молоде" свято, яке було започатковано у 2014 році указом Петра Порошенка 21 листопада кожного року. Встановлене воно на честь Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013 року. 

Історія свята

Свято стало наступником Дня свободи, яке відзначалося 22 листопада в честь Помаранчевої революції та було скасоване Віктором Януковичем. Днем свята обране 21 листопада - дата одразу двох визначних для України подій: президентських виборів 2004 року, які стали початком Помаранчевої революції, та початку Євромайдану.

День гідності та свободи картинки / фото pinterest.com

В 2004 році 21 листопада відбулися вибори президента, на яких Віктор Янукович переміг Віктора Ющенка. Результати виборів і фальсифікації обурили українців, і тисячі протестувальників зібралися на Майдані незалежності. Після кількох тижнів Помаранчевої революції Верховний суд назначив повторне голосування, на якому переміг Ющенко.

Читайте такожДень гідності та свободи 2020: коли Україна відзначає знакове свято

Через 9 років в 2013 році відбулися трагічні події на Майдані, які коштували життя багатьом громадянам. Тоді з 21 листопада тисячі громадян зібралися на Майдані незалежності з протестами проти курсу на Росію. Протягом трьох місяців протестувальники вимагали продовжити Євроінтеграцію та припинити застосування грубої сили до громадян. 18-20 лютого відбулися жорсткі сутички з протестувальниками. Десятки українців загинули, а президент Віктор Янукович втік з країни.

В честь подій Помаранчевої революції та Євромайдану встановлене сьогоднішнє свято. Воно прославляє волелюбність і мужність нашого народу, прагнення до демократії, вшановує національні інтереси держави і права людини.

Вітання з Днем гідності та свободи

З днем гідності картинки / фото pinterest.com

Сьогодні ми вшановуємо Героїв Небесної Сотні та всіх українських воїнів, які беруть участь у війні на сході держави, усіх тих, хто власним життям, своєю жертовністю демонструють щире прагнення українців жити у вільній, демократичній і суверенній державі. Усі вони залишаються в пам’яті народу назавжди, стають гордістю й прикладом для майбутніх поколінь.

Нехай буде мирне небо над українською землею, добробут й родинна злагода у домівках краян, не згасає віра в щасливе майбутнє Української держави.

День гідності і свободи привітання / фото pinterest.com

Вітаю вас з великим Днем гідності та свободи! Сьогоднішній день – це підтвердження того, що події 2013-2014 років на Майдані змінили наш народ, об’єднали нас в єдиній, соборній і незалежній Україні.

Щиро вітаємо учасників національно-визвольної боротьби, всіх тих, хто відстояв перемогу Революції Гідності та сьогодні мужньо боронить рідну землю. Бажаємо миру та злагоди всім українцям, гарної долі, сімейного щастя!

З днем гідності привітання 

Україна - територія гідності і свободи. Вона довела це подіями, які розгорталися на Майдані в 2004 і 2013 роках. Це було важке випробування для нашої країни, але українці довели свою любов до країни, честь і мужність. Україна потрібно пишатися і просто неможливо не любити! Єдність і свобода роблять нас гідними дітьми нашої країни. Давайте зберігати і оберігати цей скарб! А наша сильна і демократична Україна буде берегти і захищати нас. З Днем гідності та свободи!

 

20 листопада Всесвітній день дитини

 

Міжнародний День Толерантності

 

                                                                              

                                                                           Толерантність

                                                                     День толерантності

                                                                Толерантність запорука людяності

 

130 років тому, 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва неподалік села Грунь Зіньківського повіту Полтавщини народився Остап Вишня – борець за незалежність України 20 століття, начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць Української Народної Республіки, в’язень комуністичних сталінських концтаборів, письменник-сатирик, гуморист, перекладач. Остап Вишня започаткував новий гумористичний тип фейлетону – «усмішку». Справжнє ім’я – Павло Губенко.

Про цьогорічне вшанування нашого видатного земляка говорили у передачі «Ранковий гість» Полтавської філії НСТКУ. Гостем телеканалу став регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар.

Дитинство і юність

«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку”. “Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси». Так із гумором описував  своє народження і життєвий шлях Остап Вишня у гуморесці «Моя автобіографія».

З дитинства захоплювався творчістю земляка – Миколи Гоголя, «Тараса Бульбу» зачитав до дірок. Ім’я одного з синів головного героя узяв за псевдо, а Вишня – бо любив вишні. А ще на Полтавщині майже біля кожної оселі ростуть вишневі дерева. Родина Губенків виростила сімнадцятьох дітей, другим з яких був Павло. «Батьки гарно молилися Богові, якщо він їм подарував стількох дітей», –  писав у  автобіографії Остап Вишня. У Зіньківській школі вчився разом з майбутнім поетом-неокласиком Миколою Зеровим. У 10 років залишився сиротою, проте закінчив початкову школу і фельдшерсько-військове училище в Києві, де навчався безкоштовно, як син колишнього унтер-офіцера. Під час Першої світової війни працював у хірургічному відділенні Південно-Західної залізниці. Тяга до освіти була такою сильною, що в неспокійному 1917 році фельдшер Губенко екстерном склав весь гімназійний курс і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

Павло Губенко – петлюрівець

А далі стає петлюрівцем, долучається до національно-визвольної боротьби за незалежність: вступає до партії лівих соціал-демократів (есерів) і товариства «Просвіта» , із захопленням вітає появу Центральної Ради, і взагалі стоїть горою за неньку-Україну, де тільки міг. В автобіографії згодом писав: «Як ударила революція – закрутився. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради до університету, а з університету – до Центральної Ради. Тоді до св. Софії, зі св. Софії – до «Просвіти», з «Просвіти» – на мітинг, з мітингу – на збори, зі зборів – до Центральної Ради, з Центральної ради – на з’їзд, зі з’їзду – на конференцію, з конференції – до Центральної Ради. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають – там і я! Де говорять – там і я! Де засідають – там і я. Державний муж, одне слово». Павло Губенко як великий патріот Української Народної Республіки (УНР) докладав чимало зусиль до розбудови нової держави. На 1919-й був  начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР.  Там він зблизився з багатьма офіцерами Української Галицької армії та Дієвої Армії УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі захисники УНР. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили тифозних хворих. Рятував як міг життя українських петлюрівських офіцерів і вояків, котрі знемагали від ран, отриманих в боях із російськими окупантами : як білими, так і червоними, більшовицькими. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними історіями, які сам і вигадував. 1919 рік. Триває війна більшовицької Росії на чолі з Лєніним та білогвардійської Росії на чолі з Денікіним з армією Директорії УНР, яку очолював Симон Петлюра. Відстоюючи інтереси УНР, у цьому році Павло Губенко опиняється у Кам’янці-Подільському. У складі Міністерства шляхів УНР евакуювався до цього міста, де і були опубліковані його перші літературні праці – фейлетони і памфлети. Про початок літературної біографії згадував так: «Перебуваючи в Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший). Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував. Потім я поніс свій фейлетон до «Народної волі». Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре». І надрукував». За підрахунками дослідників, за період з листопада 1919 до лютого 1920 року гуморист-початківець опублікував 37 творів – в основному під псевдонімом Павло Грунський. Навесні 1920 року Павло Губенко повертається до Києва, але ж відразу потрапляє до пазурів більшовицьких окупантів : його відразу ж заарештовують чекісти. У катівнях ЧК поневірявся півроку, аж доки йому не допоміг вибратися з більшовицької в’язниці поет Василь Блакитний. З його легкої руки Павло з’явився в столиці – Харкові, де з квітня 1921 працював у республіканській газеті «Вести ВУЦИК».

На телеканалі «Лтава» (нині філія НСТУ UA Полтава) у 2014-15 роках з ініціативи тодішнього директора Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації, а нині співробітника УІНП Олега Пустовгара було виготовлено документальний фільм з циклу «Поборники незалежності. Полтавщина. Остап Вишня».

Антирусифікаторські гуморески Остапа Вишні

22 липня 1921 року народився на світ гуморист Остап Вишня – в «Селянській правді» було опубліковано фейлетон «Дивак, їй-богу!» з таким підписом.

Псевдонім швидко став настільки відомим, що справжнє ім’я письменника згадували вкрай рідко – тільки в офіційних паперах. Вишні дали кімнату в комунальній квартирі, а згодом він переїхав у будинок «Слово», побудований спеціально для письменників.

Зі спогадів Володимира Куліша «Слово про будинок «Слово»: «Зросту вище від середнього, виглядав він як «добрий дядько». Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені що-небудь почитати… Ми проходили в його квартиру. На порозі зустрічала нас Цяця – пес завбільшки з доброго теляти… Дружина Вишні – така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька Леся – образ своєї мами… Коли Вишня приходив до нас (Куліші жили в третьому під’їзді того ж будинку. – Авт.), то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав».

Він набуває величезної популярності, у пресі один за одним виходять збірки його «усмішок»: «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневi усмiшки (сiльськi)» (1924), «Вишневi усмiшки кримськi» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Вишневi усмiшки кооперативнi», «Вишневi усмiшки театральнi» (1927), «Ну й народ», «Вишневi усмiшки закордоннi» (1930); двома виданнями (у 1928 і в 1930 році) вийшли у світ чотири томи «усмішок». Їх головна тема – розвінчання недоліків людини й суспільства.

З фейлетону «Українізація» (1926 рік, серед дійових осіб – голова комісії з українізації, два її члена і «радянська панна», звітують перед цією комісією): «А скажіть, будь ласка, навіщо проводиться українізація?» – «Українізація проводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти». «Чим славна наша Україна?» – «Борщем і галушками». «Як буде по-українському: В виду того, что…? – «Позакак». «Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?». Панна мнеться: «Не знаю… Не знаю». Голова, до дирижера: «Маестро, допоможіть!». (Музика починає грати гопака.) Панна (радісно скрикує): «Гопак!». І вердикт комісії: «Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд. Іспит складено на відмінно. Ви вільні». У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку «Українізуємось», що користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив – відродження національної гідності українського нації і розвиток української мови. Частина усмішок Вишні грали роль скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного російського імперіял-шовінізму. Сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх вияснень пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожці пропонували турецькому султанові. Вже Вишня давно сидів у найвіддаленішому концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей «ворог народу» посмів посміятися над російським «султаном». Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало. Письменник критикував, гостро висміював злободенне, віджиле, чуже й вороже народові.  «Для літератури, по-моєму, треба перш за все – чесність, – писав у щоденнику Остап Вишня. – Потім уже талант, здібність та інше. Тоді й буде література!».

В’язень комуністичних сталінських концтаборів

Втім, такі його погляди не сприймала тодішня окупаційна російсько-комуністична влада.  1933 рік. Розкручується виток сталінських репресій проти української інтелігенції. 13 травня покінчив з собою близький друг Вишні і сусід по будинку «Слово» Микола Хвильовий. Розповідають, що Вишня три дні, зачинившись у будинку, плакав і повторював: «На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили?». Через півроку, 26 грудня, заарештували і самого Вишню. У цей час ішов процес «Української військової організації», і до нього «підключили» трьох письменників – Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Лише Остапа Вишню було «помилувано». Інших дев’ять осіб, обвинувачених у справі УВО (ще не завершеній – усього було заарештовано 148 осіб), розстріляли.

Письменника засудили до 10 років таборів за «терористичну змову». Начебто  він готувався здійснити замах на українофоба, ІІ секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. На допитах, відкидаючи безглузді звинувачення, Остап Вишня жартував, що «в такому випадку, чому б не звинуватити мене і в згвалтуванні Клари Цеткін». Покарання відбував в Ухтимсько-печорському таборі. 1937-го його мали розстріляти. Для цього етапували до іншого табору через річку Печору. Оскільки крига вкрила річку, заарештованих довго не могли доправити до місця призначення. За цей час начальника табору розстріляли, а наказ про страту Остапа Вишні загубився.

Творчість в умовах рабського суспільства і «тюрми народів» СССР

1943-го Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, аби він своєю творчістю надихав на боротьбу УПА. Він написав збірку памфлетів про «буржуазних націоналістів» «Самостійна дірка», що врятувало письменника від подальших репресій. Однак воїни УПА привітали повернення з таборів Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели (“Мисливські усмішки”, “Кримські усмішки”). У «Мисливському оповіданні» він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої «знімає» весь попередній витончено-ліричний сюжет. У «Ярмарку», що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри змальовує барвисто-співуче море українського ярмарку.

Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити», — пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Твен і яке найбільше давило і різало його талант: «Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє ЦК КПРС) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони… позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!».Тут Вишня завуальовано пише про «Розстріляне Відродження» і серед зрубаних молодих паростків літературних він бачить і себе. Москва в 30-их роках знищила українську літературу за «націоналізм». «Оті дурні, — пише Вишня в згаданому щоденнику, — що кричать «Націоналісти!», не розуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!». І далі: «Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!»

Точно в 15-ту річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: «Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за «провалля» в літературі… Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував… А потім читав».

У 1955 році Остапа Вишню реабілітували. Комуністичні концтабори підірвали здоров’я письменника. 28 вересня 1956 року гуморист-мученик помер від розриву серця. Похований на Байковому кладовищі. На знак вшанування  пам’яті його ім’ям було названо вулицю у Полтаві.

«Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося… Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!».

За матеріалами інтернет-видань підготував Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП.

Читайте також: 130-річчя від дня народження Остапа Вишні: як на Полтавщині святкуватимуть ювілей гумориста

Навігація записів

 

                        

       13 листопада – Всесвітній день Доброти!

  

“Если вы проявили доброту, а люди

обвинили вас в тайных личных

побуждениях – все равно проявляйте доброту”.

Мати Тереза

Дуже доброю традицією для багатьох країн стало щорічне святкування 13 листопада Всесвітнього дня Доброти (World Kindness Day), датою для якого був вибраний день відкриття в 1998 році в Токіо 1-ї конференції Всесвітнього руху доброти (World Kindness Movement)

Сьогодні поширюється Всесвітній рух за доброту. Прагнення виявляти доброту надихає людей відповідати добротою і передавати її іншим.

ДОБРОТА – це ласкаве, співчутливе, турботливе ставлення до людей. Це терпимість, такт, це світло.

ДОБРОТА – це усвідомлене бажання допомагати, підкріплене силою і діями. Це розуміння того, який ефект справить зроблений нами вчинок.

ДОБРОТА – це дивовижний сплав моральності, сили, сміливості й активної життєвої позиції.

Це свято було засновано в 1998 році організацією Всесвітній рух доброти. Організація почала своє існування у 1997 році в Японії. Учасниками організації були волонтери і добровольці з Австралії, Японії, Таїланду, Канади, Сінгапуру, США, Великобританії та інших країн. На першій конференції організації, яка відбулася 13 листопада 1998 року, було прийнято рішення встановити Всесвітній день доброти. Офіційно Всесвітній день Доброти був заснований у 2000 році у Сінгапурі 18 листопада 2000 року на 3-й конференції Руху доброти.

Воно створене з метою донести до громадськості, що люди повинні допомагати один одному і тим, хто потрапив у біду. Всесвітній день доброти є одним із самих добрих і світлих свят. Відзначати це свято простіше будь-яких інших – варто лише зробити хоча б найменшу, але добру справу. Навіть просто слова підтримки тому, хто їх потребує, будуть неоціненною допомогою. До того ж, допомога оточуючим – дуже хороший спосіб поліпшити своє життя. Вчені Мічиганського університету в США провели дослідження, які показали, що добрі люди менше хворіють і довше живуть.

Згідно з дослідженням психологів і лікарів з різних країн, люди, які щодня роблять добрі справи, краще почуваються і фізично, відчувають своє життя більш гармонійним, володіють кращим імунітетом, а значить – вони менше хворіють і довше живуть. І все це підтверджено практичними дослідженнями – коли людина робить щось хороше іншим людям, у неї підвищується рівень лімфоцитів і розширюються судини, це веде до правильної роботи серця; мозок виробляє велику кількість ендорфінів (відомих як «гормони задоволення»), які мають заспокійливий ефект, нейтралізують дію стресу, полегшують депресію. Нарешті, чуйність супроводжується душевним підйомом, що межує з ейфорією, що пояснюється виробленням гормону серотоніну, який регулює настрій.

ДОБРІ ЛЮДИ –
живуть на 9 років довше,
хворіють у 2 рази рідше,
покращений імунітет і здоровіше серце.

Добро наповнює життя людини сенсом, сенс який буде вас супроводжувати протягом усього життя. Закликаю кожного до творення добра! І всім бажаю довголіття.

Не секрет, що в сучасному високотехнологічному і швидкісному світі все частіше людські почуття та моральні якості відходять на другий план, і зокрема – доброти серед нас стало набагато менше – цей факт, на жаль, очевидний. Тому сьогоднішнє свято – ще один привід згадати про такі якості і категорії людських відносин як Доброта і об’єднати існуючі в різних країнах рухи за доброту, щоб допомогти людям усвідомити, що робити добро – це зовсім нескладно, а результат у добрих справ і вчинків колосальний.

Важливо бути добрим не тільки в цей День, але і щодня, причому добрим безмежно і безкорисливо. Адже, якщо чекати подяку (в будь-якому її прояві) за свою доброту, то це вже не справжня Доброта.

До речі, у самого свята за час його існування з’явилися і свої традиції. Так, в День Доброти, крім добрих посмішок і справ, прийнято дарувати знайомим і незнайомим людям квіти (наприклад, у Сінгапурі – маргаритки і гербери). А спеціально для цього Дня французький художник Оріль (Aurele) створив символ – відкрите серце.

Запрошую усіх небайдужих людей приєднатися до цього доброго, чудового свята. Адже це так просто – посміхніться прохожому, обійміть батьків або друга, зробіть комплімент однокурсниці, колезі або начальнику, подаруйте квіти сусідці чи незнайомці, зателефонуйте друзям і скажіть їм, які вони чудові, переведіть бабусю через дорогу, але тільки ту, якої точно треба на іншу сторону проїзної частини, змайструєте і повісьте на вулиці годівницю для птахів, нагодуйте бездомне кошеня чи цуценя…

І цей список можна продовжувати довго. Все це займе мало часу і зусиль, але ефект буде колосальним. Адже з кожним таким, простим по суті, стає вчинком комусь краще, а значить – і більше доброти у світі. І важливо пам’ятати, що такими справами – проявами чуйності, симпатії, щедрості, дружелюбності, любові, благородства – ми вчимо робити добро і наших дітей. І, звичайно ж, бажано творити добро щодня, а не лише сьогодні – у Всесвітній день Доброти.

Не залежить ДОБРОТА від зросту,
Не залежить ДОБРОТА від віку.
ДОБРОТА з роками не старіє,
ДОБРОТА, як сонце, гріє.

«Спробуйте бути хоча б трохи добрішими – і

ви побачите, що будете не в змозі зробити поганий вчинок».

Конфуцій